29 серпня виповнюється 5-та річниця Іловайської трагедії. Під час виходу через так званий «зелений коридор» російськими окупантами були розстріляні добровольчі батальйони та військові підрозділи ЗСУ. Внаслідок обстрілу загинули 366 бійців, 429 дістали поранення різного ступеня тяжкості, близько 300 потрапили у полон. Цього дня          Кривий Ріг у жалобі. У місті відзначають День пам’яті загиблих під Іловайськом, ця  важлива для кожного українця подія внесена до Статуту міста, а в Україні - День пам'яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Криворіжець Віктор Підгайний до війни працював на шахті. Від мобілізації у 2014-му не переховувався, а як справжній чоловік, отримавши повістку, пішов захищати Батьківщину від ворога. Його призвали до батальйону територіальної оборони «Кривбас», а службу він проходив у взводі МТЗ.

Сам Віктор неохоче згадує про війну. У його родині ця тема заборонена, рідні намагаються вберегти його від переживань і болісних спогадів. Напередодні річниці Іловайської трагедії він поспілкувався с журналістом krivbass. city і розповів про події кінця серпня 2014 року.

«Я – не професійний військовий, служив у молодості в армії, багато років працював на шахті. Війна – це дуже брудна справа, це – трагедія, це - біль. За рік, що я провів в зоні АТО, скажу чесно, було все. Було і страшно, були і сльози, були і прояви героїзму, були втрати себе, злоба, навіть часом якась тваринна, ненависть, лють, все було. Коли вбили Рому Краковецького, це – перший загиблий в батальйоні, я собі місця не знаходив. Уявіть, цей хлопчина товаришував з моєю донькою, я його знав, ми обидва з 5-го кілометра (ред. – Довгинцівський район Кривого Рогу). Комбат мене питає: «Повезеш його додому?» Я не погодився, бо не витримав би, серце б розірвалося.

Коли до нас після цього полонених привезли, я їх дуже сильно побив, не зміг стриматися, в голові помутніло все. Через них дитини більше немає, а батькам горе. У мене на заставці в телефоні фото онуки стояло. Дуже хотів вижити, щоб ще раз її побачити, щоб дружину і дітей обійняти, батьків.

Я дуже пишаюся, що довелося пліч-о-пліч бути на війні з дуже хорошими і сміливими людьми. Ми з хлопцями до цих пір спілкуємося, в гості їздимо одне до одного. Один з таких наш комбат – Олександр Мотрій, я його вважаю справжнім офіцером, він все зробив, що міг. На мою думку, він зрозумів, що вище керівництво десь помиляється, і не все їм розповідав. Тільки про нас розповість, нас обстрілюють. На опорному пункті участь у бою брав, хоча це йому було заборонено, там йому уламком груди рознесло. Нашого комбата командування після виходу з Іловайська хотіло «зажати». Коли нас построїли тих, хто вийшов, а нас чоловік 50 ледве назбиралося, у того начальника очі округлилися, він подумав, що комбат всіх зміг вивести.

Я вам так скажу, дуже несправедливо вчинили з батальйоном «Кривбас», звинуватили в зраді і таке інше. Батальйон тримав 4 опорних пункти: 4001, 4002, 4003 і 4004. Через те, що тримали до останнього півкільце, багато хто в полон потрапив. Ми стояли на опорнику під Старобешевим до останнього. Нас касетними «ураганами» крили, ми стояли, градами накривали – ми залишались на позиціях. А тут комбат різко дав команду відійти. Ми відходили, взявши тільки саме необхідне. Ми так припустили, що він на росіян вийшов з того боку, і ті йому повідомили, щоб ми чимскоріш відходили, бо живими не лишимося. Наш взвод у "курятнику"розташовувався. Після обстрілів того ж дня від нього і фундаменту не лишилося. Останіми відходили розвідники.

БТО «Кривбас» в усіх гарячих точках побував, але про це майже не говорять, правди не знайдеш. Ми - батальйон територіальної оборони, а стали штурмовиками. Сумно, що вийшло так, могло б бути по-іншому, через генералів така біда сталася, а не через комбатів. Дуже хочу, щоб новообраний Президент України, криворіжець Володимир Зеленський розібрався в цій ситуації, а ще хочу, щоб нагороди, яких дійсно заслуговують окремі бійці батальйону «Кривбас», знайшли своїх героїв, бо до цих пір їх заслуги залишаються непоміченими.

Мешканка Кривого Рогу Ольга Степанова знає всіх загиблих в АТО і ООС криворіжців поіменно, адже уже 5-й рік поспіль займається їх списками. У неї купа зошитів і аркушів паперу, де всі імена розписані за номерами, датами загибелі, районами проживання, місцями поховання і таке інше. Сама Ольга – росіянка, яка залишившись сиротою, переїхала до рідних у Кривому Розі. Загиблими героями вона почала займатися після того, як в зоні АТО загинув перший криворіжець Антон Ігнатченко.

«Заниматься погибшими я начала потихоньку. Когда сбили ИЛ-76, все говорили о шести погибших криворожанах, а на самом деле их оказалось восемь . Двое – это члены экипажа из девяти Телегин и Коваль. Они – уроженцы Кривого Рога и Криворожского района. Эти двое ребят похоронены в Мелитополе. После десантников у нас трое ребят погибли под Лисичанском: полковник Александр Радиевский, Игорь Коцяр и Павел Сницар. В первые годы больше было известно только о полковнике Радиевском. Потом появились еще два имени. Радиевского я знала с его детства. Его младший брат учился у меня.  У Александра фамилия Терещенко была, он ее в 16 лет сменил на дедову – Радиевский, который тоже был военным. После гибели под Лисичанском были у нас единичные гибели – два бойца Александр Григорович и Александр Караченцев, они погибли в один день на блокпосту. Потом пять человек 31 июля - 1 августа под Шахтерском. Большущая трагедия, которая взволновала Кривой Рог – Иловайский котел. Начало котла началось 7-го августа. Это все описано в книге бойца «Днепр-1» Романа Зиненко «Война, которой нет». Тут упоминается криворожанин Андрей Шиян, он был танкистом. В книге описан момент, как он погибает, горит в танке. Тело его не достали. Он проходит у нас, как без вести пропавший официально, но есть свидетели, которые видели, как он погиб . У него есть дети, есть сын, с которым мне пришлось работать близко, я на фамилию внимания не обращала. Мальчик активный, поет, умный, но очень болезненно относится к тому, что его папа погиб. Некоторые из погибших не перезахоронены до сих пор, родные ДНК не подтверждают. Олега Павлюка перезахоронили в Никополе вместе с Сережей Конопатским, он похоронен на кладбище в Ингульце. Его перезахоронили в 17-м году в конце ноября. В этом году перезахоронили Алексанича из 17-й танковой. 

Мне очень тяжело этим заниматься, я вхожу в это глубоко, я считаю, что должна что-то делать, так как я прожила тут жизнь, считаю себя патриотом и очень люблю Украину. Когда здесь все началось, я не смогла усидеть на месте. Общаюсь со многими матерями героев, это очень тяжело видеть их боль от потери их детей.

 По моим данным, во время выхода из Иловайска погибли 65 бойцов из Кривого Рога и Криворожского района. Большая часть – бойцы 40-го батальона, также военнослужащие 93 бригады и 17-й танковой. Печально, что у нас в Кривом Роге многие живут своей жизнью и не думают о том, что происходит на востоке страны. Для меня - это боль нашей Украины. Мы всегда говорим, это – последний, война скоро закончится. А гробы идут и идут…