В рамках регіонального фестивалю театральної нагороди Придніпров’я й "Січеславна-2018" до Кривого Рогу завітала відомий в Україні театрознавець,  викладач театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету ім. Івана Франка Майя Гарбузюк. Вона розповіла krivbass.city про можливості сучасного театру, його розвиток, недоліки та акторську школу.

Майя Володимирівна, Ви щороку приїздите в Кривий Ріг, як член журі фестивалю «Січеславна», за цей час Ви встигли полюбити наше місто і його театри?

Так, звичайно. У нас останні фестивалі завжди починалися з Кривого Рогу і приїзд до вашого міста і початок фестивалю - це театральне свята. Цього року - це друге місто, після Запоріжжя. В Кривому Розі дуже цікаві театри , є ляльки, є драма, є пластика і всі неподібні один на одного, тому Кривий Ріг забезпечує контрастність враження, абсолютно.

Якби у Вас була можливість запросити когось з наших артистів чи режисерів до Львова, кого б Ви запросили?

До Львова я би запросила, мабуть, когось з представників пластичної школи. Вона у вас дуже сильна. Я би охоче запросила на постановку, на тренінг когось із тих, хто володіє режисурою пластики, хореографії.

Ви вже мали можливість в рамках конкурсу «Січеславна-2018» переглянути виставу криворізького академічного театру імені Шевченка «Безумная Элли и Великий Обманщик» . Які у вас враження від побаченого?

Театр дедалі виглядає багатшим, багатим технічно і  технологічно, якщо не прорив, то заявка на дуже потужний театр. З одного боку ми бачимо, що є бажання глядача зацікавити власне таким якимось театром сучасним, а з іншого розказати історію і зробити це зрозумілою мовою для  маленького глядача. Оцінювати не маємо право, бо це - таємниця журі до закінчення фестивалю, але так все сучасно виглядає наразі.

Взагалі як на фоні інших театрів-учасників конкурсу «Січеславна» виглядають криворізькі театри?

В порівнянні мистецтво - взагалі складна річ, але в наш складний час стабільність і якась така впевнена робота - вже багато значить і, можливо, важко експериментувати, можливо, є проблеми в індустріальному місті з організацією глядача, можливо ще якийсь є чинник, життя складне. Театрові складно зараз жити. Не зважаючи ні на що театри працюють, працюють стабільно, і ми  бачимо, що навіть їх матеріальний рівень технічного забезпечення зростає, особливо у вас (нова будівля для театру ляльок, нові технології в драматичному театрі Шевченка) у нас у Львові цього в театрах немає, я не знаю чи є така техніка в Києві. Інша річ, що для такої техніки потрібні значно потужніші постановочні і художні сили. І тому ми минулого року радили -  варто і очевидно, для того щоб театри розвивалися, запрошувати режисерів. Запрошувати режисерів з Києва, зі Львова і інших, і тоді цей обмін, все трохи оживить. Можливо цього бракує. Така певна герметичність в кадрах. Цього б бажала.

За яким критерієм ви оцінюєте учасників конкурсу «Січеславна»?

Критерії –це не канон, але вони з одного боку дуже універсальні, оскільки змінилися номінації цього року в «Січеславні». Вони зменшилися, стали не такими розлогими, тобто менше призів, але вони коштують більше. Відповідно, мабуть, найголовнішим критерієм є художня якість вистави. Якість акторської роботи, якість режисерської роботи. Що за цим стоїть? Стоїть, по-перше сучасність мови якою розмовляє театр з глядачем, наскільки театр розуміє з ким, про що, саме зараз говорить, сьогодні, на цей день, на цей рік. Наскільки він це робить чесно, переконливо, цікаво для себе і для глядача, мабуть, це.

Який стан українського театру сьогодні?

Зараз український театр зі зміною голови Національної Спілки театральних діячів України починається новий період і зараз в українському театрі активно налагоджується стосунки, контакти, те, що було роками розірвано, і ми не знали - захід не знав, що робить схід, а схід, що робить захід. Зараз надзвичайно активна ця мережа, цей простір театральний  вирівнюється і дуже хочеться, щоб Кривий Ріг активно долучався до цього. Участь в майстер-класах, тренінгах,  школах, запрошення режисерів в постановки на  відкриття нових імен драматургів, які зараз з’являються. Але це стосується не тільки Кривого Рогу, будь-якого театру України.

Які вистави в українських театрах сьогодні користуються найбільшим попитом?

За останні роки значно посилився попит на нову українську драматургію. Вона така в тренді. З іншого боку, це не значить, що їх надзвичайно любить глядач. Вони деколи складні, болісні, але донедавна таких п’єс і вистав в українському театрі  не було. Вже сформоване молоде покоління режисерів і авторів. Режисери 30-40-літні, а вже іде наступне покоління молодих. Ці люди осучаснюють театр, наближають його до  реальної людини, до того, щоб ця людина могла прийти в театр не як в храм мистецтва. Сучасний театр вже давно не такий, він не повчає, не розповідає про добро і зло людині.  Сучасний театр пробує вилікувати людину від її травм, від її переживань. Сучасний театр пробує повернути людині її самооцінку, її вартісність. Це надзвичайно важливо, це робить сучасну драматургію України. А з іншого боку звичайно користуються попитом веселі, розважальні і життєрадісні вистави, які повертають людину в світ, якого можливо бракує за стінами театру. Це теж дуже важливо, театр - це світ ілюзій, зрештою, це – гра. Тому такі вистави очевидно популярні.

Якщо торкнутися питання сучасної акторської школи. На якому вона рівні в Україні зараз і чи не гірша від старої акторської школи?

Я - театрознавець, я не виховую акторів. Все дуже складно, бо стара акторська школа відповідала тому театру, якому вона була створена. Той, який жив в межах психологічного театру, і тому в цьому сенсі актори тієї школи були сильні. З іншого боку сучасний театр потребує дуже виразної чіткої форми, психологічного проживання, і тут як виховувати акторів. В принципі різні школи. Є Харківська школа, є Львівська школа, є Дніпропетровська відома, одна з найдавніших, яка постачала кадри на всю Україну і вона є, існує, працює і далі і готує кадри. Зараз, на мою думку, повертається потреба на синтетичного актора, який уміє співати, танцювати, рухатись і звичайно бути переконливим, коли творить якийсь образ.  А ще є інший виклик - сучасний театр. От ми говорили про молоду драматургію. Скажімо, ті голосові навички, сценічна мова, декламація, постановка голосу, для того аби зіграти таку драматургію, яка повинна примусити нас забути, що ми в театрі, і вона говорить про якісь побутові сьогоденні речі, вона відкидає будь-який театральний подіум. Працювати в такій манері, говорити так, як от ми зараз з вами розмовляємо на сцені - виклик, і теж театр. Школа педагогічна, не завжди з цим справляється. Я бачу навіть по нашій школі в університеті Івана Франка, залежно від викладачів, знову ж таки. Якщо це викладач-предметник старшого покоління, він навчає акторів за своєю системою, і тоді його актори орієнтовані на той старий театр, такий, який, умовно кажучи, віщає зі сцени. Артисти молодшого покоління уже адаптовані і виховані в іншому якомусь рівні бачення театру, виховують собі подібних, і це вже актори  набагато легші, можливо більш універсальні, можливо, десь не володіють такою поставленою сценічною мовою, але коли вони починають грати сучасні образи, вони викликають більше довіри, тому що актор і його час надзвичайно пов’язані, і драматургія, яка виникає в цьому часі, взаємопов’язані речі, і тому коли змінюється час, змінюється драматургія, змінюється театр, змінюються вимоги до актора і способу його виховання.