Я неодноразово це говорив і зараз ще повторю: я гордий, що незважаючи на сотні років утискань і дуже несприятливу історію, наша нація зберегла свою самобутність, в тому числі культуру, мову і традиції. Якщо б не вони, нам би було дуже тяжко.
Але сьогодні, у ХХI сторіччі, ми маємо сфокусуватися на будівництві держави на так званому конституційному патріотизмі. Щоб люди, незалежно від походження, незалежно від того, яка їх материнська мова, незалежно від того, які історичні обставини їх привели в ситуацію, коли вони самі хочуть називати себе українцями, вони мали б будувати такий спосіб життя, яким будуть гордитися самі і боятимуться втратити, яким будуть пишатися їхні діти.
Для цього всім нам, і україно-, і російськомовним, замість того, щоб витрачати час на такі питання, просто треба закатати рукави і будувати країну. Історичні тертя — абсолютно нормальні, закономірні для нації, яка розвивалася довгий час різним способом, різними швидкостями, в різних умовах.
Головне, щоб зараз відчували, що ми всі хочемо бути цими українцями і будувати країну, в якомусь сенсі, за покликом серця. І не боятися при цьому сперечатися один з одним, але сперечатися не по меті. Мета має бути для всіх одна - єдине бачення майбутнього України. А от сперечатися можна з приводу форм, шляхів досягнення цієї мети - це абсолютно нормально для демократичної країни.