Смуги, крапки, квадрати та інші геометричні фігури стали використовувати в якості ідентифікатора товару у 1952 році.


Штрихове кодування винайшов інженер Давид Коллінз, а вперше ідентифікаційний номер використовували на залізниці. Як не дивно, за допомогою штрих-кодів Коллінз сортував вагони. На геніальний винахід інженера, за традицією, наштовхнула надокучливість щоденної праці. 


Виявляється, Коллінзу настільки набридло перераховувати, сортувати та з’ясовувати номери вагонів, що він вирішив спростити упізнавання номерів вагонів. Першочергово, винахіднику прийшла ідея позначати вагони спеціальним кодом, який містив червоні й сині смуги. Сканувальний пристрій (прожектор) визначав код навіть при швидкості руху вагони близько 100 км/год. Однак, такий прожектор вимагав надто багато електроенергії, тому його довелось замінити на лазерний промінь. Т.ч. півметрове зображення штрих-коду вдалось зменшити, а сканування не вимагало значного електроресурсу.


У 1973 році в США створили організацію “Універсальний товарний код”, яка пропагувала застосування штрих-кодів у торгівлі та виробництва. Перші коди були лінійними, а на початку ХХІ століття такі коди стали найбільш розповсюдженими завдяки простоті.




Вже сьогодні в якості штрих-коду використовують не тільки смуги, але крапки, квадрати та інші геометричні фігури. До прикладу, за допомогою QR-коду можна “заховати” чимало інформації. Такі коди призначені для розпізнавання інформації різними пристроями (сканерами штрих-кодів, застосунками у смартфонах тощо). Вони використовуються не лише в роздрібній торгівлі для ідентифікації товарів, але й на квитках, документах, авто.