Спортсменка, мама, дружина і педагог Анна з Кривого Рогу у 2020 році покинула цивільне життя і пішла боронити Батьківщину. Нещодавно . У 92-гій окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка розповіли більше про життя Захисниці до та під час служби.
Читайте також: виготовили земляки: підрозділам ЗСУ передали три десятки дронів, які зібрали на Криворіжжі
Аня – стрільчиня. Майже чотири роки у складі 92 ОШБр стоїть на захисті країни. Серед побратимів користується неабиякою повагою, адже з перших днів служби працює на рівні із чоловіками. Коли в першій своїй ротації у Попасній їй запропонували працювати на кухні, не йдучи «на нуль», вона відмовилась і сказала: «Буду як всі». Так і сталося, військовичка рила окопи, рубала дрова, готувала їжу, і, звісно, виходила на чергування. Але один із бойових виходів захисниця згадує, як найстрашніший за роки служби.
«12-те березня 2021 року. Це день народження мого сина. Ворог гатив, як скажений - більше ста п’ятдесяти прильотів по наших позиціях, такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка про те, що я можу загинути у день народження сина ще більше засмутила – для нього б то був вже не день ангела. Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру – психологічний фактор, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням», - розповідає Захисниця.
Фото Оперативного командування "Схід"
До служби у ЗСУ Аня була реалізована в цивільному житті – дружина, мама, педагог, спортсменка (велопробіги на 100 км). З 2014 року вона волонтерила. З однодумцями робила збори, організовувала ярмарки на підтримку Захисників, як могла, підтримували військо. Але плани жінки на життя змінив один день.
«Ми із сином брали участь у заході вшанування загиблих Героїв в нашому рідному місті Кривий Ріг і він сказав: «Мам, я виросту і теж піду захищати Батьківщину!», на що я відповіла йому: «Ти дуже маленький, синку». Серце стиснулось від неймовірного болю. Тоді я і вирішила вдягнути однострій. Не хочу, щоб мої діти брали до рук зброю. Так в один день я, практикуючий педагог з 16-річним стажем , двома вищими освітами, дружина, мама трьох дітей, спортсменка, волонтерка вирішила стати частиною ЗСУ. Ошелешений новиною чоловік намагався відмовити, однак, коли зрозумів, що наміри серйозні – підтримав, а через деякий час і сам поповнив лави українського війська», - згадує Анна.
Фото Оперативного командування "Схід"
На війні, за словами Ані, вона живе короткостроковими та довгостроковими цілями. Інакше – ніяк.
«Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і двісті метрів стають дорогою життя. Кілька прильотів з міномету протягом двох хвилин і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий та неушкоджений – це вже маленьке диво», - ділиться військовичка.
Каже, буває таке, що емоції беруть верх. Коли багнюка дуже ускладнює шлях у кілька кілометрів і сил вже немає, або ж замерзла дорога, коли рятують тільки дуже хороші за якістю льодоступи, але і з ними постійно падаєш і боляче б’єшся об кригу.
«Говорю собі: «Все, не можу», а побратими заспокоюють, зізнаючись, що і самі знесилені, але треба йти. А потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію і розумієш: здаватися не час. Дійшли до точки – мета досягнута. Наступна – виконати бойове завдання», - згадує Анна бойові виходи.
Фото Оперативного командування "Схід"
Зі слів Анни, тепер неї дві родини - бойова - з якою пліч-о-пліч тягне цю війну - на позиціях, без світла, зручностей, нормального сну та під обстрілами і рідна сім’я – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж захищає країну:
Фото Оперативного командування "Схід"
«З малими зустрічаємось дуже рідко, але спілкуємось по відеозв’язку. І сміємось, і плачемо, інколи математику допомагаю молодшому робити, радію, коли середня донька досягає високих результатів у спорті, старша наполегливо отримує вищу освіту. Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали в Харків, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Однак не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні і це моя довгострокова мета».
Нещодавно стрільчиню нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Але про свої здобутки захисниця говорить неохоче. «Не заради нагород ми тут», - відповідає та закликає небайдужих поповнювати лави ЗСУ, адже подолати ворога, який постійно нарощує м'язи, без посилення власних потужностей, неможливо.
Раніше ми писали: підземні командні пункти: Метінвест розпочав виробництво й постачання ЗСУ сталевих штабів-бункерів, що рятують від обстрілів.