Історія, звичаї, прикмети та заборони святкового дня
Про день, коли Спаситель урочисто увійшов до Єрусалиму, а народ простелив під Його ноги пальмове віття. Про день, коли ми несемо в храм не пальми, а вербу — символ української весни, надії, здоров’я і духовної сили.
У квітневому повітрі вже чутно пахощі воскресіння. Небо, що недавно плакало дощами, тепер ясніє, немов очі дитини, яка побачила диво. Земля пробуджується, а разом з нею – людські душі, що готуються зустріти найбільше християнське свято. Вербна неділя – особливий день перед Страстями Господніми, коли тиша весни порушується піснею "Осанна!" і шелестом вербових гілочок у руках. В Україні здавна вірили, що саме цього дня кожна вербова гілочка набуває особливої сили. Вона — не лише символ весни, що повільно розпускається на гілках, а й нагадування про подію, що змінила світ.
У 2025 році Вербна неділя припадає на 13 квітня, оскільки Великдень святкуватимемо 20 квітня. Це день, коли Ісус Христос урочисто в’їхав до Єрусалиму, а люди зустрічали Його, вистилаючи шлях пальмовим віттям. В українській традиції пальмову гілку замінила верба — перша рослина, що прокидається після зими. Вона й стала символом оновлення, життя, миру і Божої благодаті.
Вхід Господній у Єрусалим - фото ікони Hippolyte Flandrin, 1842 з відкритих джерел
Коротка історія походження свята
Після Лазаревої суботи, коли спогад про чудо воскресіння Лазаря ще бринить у серцях, Православна Церква вступає в останню неділю перед Великоднем — день урочистого і трепетного спомину: Вхід Господній до Єрусалиму. Це не просто історичний факт — це духовна подія, про яку зворушено говорять усі чотири євангелісти, ніби ще раз прокладаючи дорогу до Голгофи. Бо вхід Ісуса в місто — то не тріумф у земному сенсі, а перший крок на шлях страждання, на шлях Хреста.
У народі цей день має дві назви: Неділя Ваій — за грецькою традицією, і Вербна неділя — за українською. «Ваї» — це пальмове віття, знак перемоги й царської честі. Саме такими гілками люди в Єрусалимі встеляли дорогу Христу, який щойно воскресив Лазаря й увійшов до міста, як Той, на Кого чекали віки. Але в нашій землі, де пальма — рідкість, а верба — перша вісниця весни, ми зустрічаємо Спасителя не пальмовим листям, а пухнастими гілками верби.
І цей образ такий же теплий, такий же урочистий, тільки ближчий до серця. Історія Вербної неділі сягає понад двох тисячоліть — і бере свій початок у Священному Писанні. Так звершилося стародавнє пророцтво: Цар-Месія ввійде в Святий Град не на бойовому коні, а на віслюкові — символі миру, лагідності й покори.
Вхід Господній у Єрусалим - фото канонічної ікони з відкритих джерел
За шість днів до Пасхи Христос прибув до Віфанії — містечка, де мешкали Його друзі: Лазар, якого нещодавно воскресив, і дві сестри — Марфа й Марія. Саме там Йому влаштували вечерю — не розкішну трапезу, а вияв найглибшої любові. Марфа поралася по господарству, Лазар сидів поруч, а Марія, взявши дороговартісне миро, помазала ноги Ісусові й витерла їх власним волоссям. Дім наповнився пахощами, а серця — ніжністю й трепетом. Та не всім була до душі така жертовність. Юда Іскаріот, що тримав у руках спільну скриньку апостолів, лицемірно обурювався — мовляв, краще було б продати миро і роздати вбогим. Але Євангеліє відкриває справжню причину його слів — не турботу про бідних, а жагу до наживи. Серце, охоплене сріблом, не чуло пахощів віри.
Невдовзі вістка про диво — воскресіння Лазаря — облетіла всю округу, і прочани, що вже йшли до Єрусалиму на свято Песах, зупинялись у Віфанії, аби побачити Його — Того, Хто піднімає мертвих, і Лазаря — того, хто знову живий. І багатьом ця зустріч відкрила очі віри, а серцям фарисеїв і первосвящеників додала гіркоти й злоби: вони вже вирішили не лише вбити Ісуса, а й знищити Лазаря — мовчазного свідка Божої слави.
А вже наступного дня, коли ранкове сонце торкнулося дахів Єрусалиму, Господь вирушив до міста. Ісус, смиренно сівши на віслюка, в’їжджає в місто, знаючи: дорога ця веде не до трону, а на Голгофу. Та Він приймає цей шлях — добровільно, з любові.
Його зустрічали паломники — ті, хто ще не злякався слів Синедріону. Вони несли пальмове віття — символ краси, радості та перемоги. Розстеляли свій одяг на шляху, вигукували:
«Осанна Сину Давидовому! Благословен Той, Хто йде в ім’я Господнє!» — лунає серед натовпу, де перемішались віра, сподівання і ще неусвідомлений біль розп’яття.
Це «Осанна» було не просто криком радості — це був заклик: «Спаси!» — віковічне благання душі, що шукає істини. Люди вірили, що Чудотворець, Який годував тисячі і воскрешав мертвих, може стати й політичним визволителем — тим, хто скине римське ярмо. Але Христос ішов не для того.
Він в’їжджав до Єрусалиму, щоби дарувати не земне царство, а Царство Небесне. Не визволення від імперії, а свободу від рабства гріха. І лише Він Один знав, що шлях, який нині встеляють гілками й одягом, веде не до трону, а до Голгофи. Та через Голгофу — до світанку Воскресіння.
Пройде кілька днів, і той же натовп, розчарований тим, що Христос не скинув Римське панування, вимагатиме: «Розіпни, розіпни Його!»…
Два тирумфа - фото картини Hippolyte Flandrin, 1842 з відкритих джерел
Лишається маловідомим, що Урочистий Вхід Спасителя до Єрусалиму не був єдиною процесією того дня. Тридцятого року від Різдва Христового римські історики занотували, що правитель Юдеї Понтій Пилат прибув до Єрусалиму на чолі урочистої процесії римської кінноти та центурій. (The Last Week, Marcus Borg and John Dominic Crossan, p.1) Це була показова демонстрація сили. Римське військо увійшло з західного боку Єрусалима. З протилежного боку Єрусалима до міста входила інша процесія. Якщо Пилат із своїми вояками намагалися продемонструвати військову силу і могутність, процесія на чолі з Христом – протилежне. Матвій і Марк передають слова Спасителя, який попросив своїх учнів знайти й привести до нього віслюка…
У Середземномор’ї та на Сході вітали Христа пальмовими гілками. Але на наших землях, де пальма — рідкісна гостя, її місце посіла верба — дерево, що першим пробуджується навесні, несе в собі символ оновлення і життя. Так з часів Київської Русі вербова гілочка стала не лише замінником пальми, а й оберегом, що зберігає віру, традицію і зв'язок поколінь. Вхід Господній у Єрусалим завершує піст святої Чотиридесятниці й одночасно розпочинає суворий піст Страсного тижня. В храмах звершується літургія святителя Іоана Золотоустого або літургія за чином святителя Василія Великого.
Вхід Господній у Єрусалим - фото картини Pedro de Orrente з відкритих джерел
Задля вашої зручності ми опублікували адреси та контакти храмів Православної Церкви України у Кривому Розі за районами. У місті також діють три храми Української Греко-Католицької Церкви, кожен з яких розташований у різних районах. Їхні адреси також були опубліковані раніше на у спільноті Криворізької ради церков.
Читайте також: Страсний тиждень: значення кожного дня, традиції і заборони
Верба як символ весни, віри й захисту: звичаї та обереги Вербної неділі
Після святкової літургії, коли вербові гілочки уже побували під покровом молитви й освячення, українці несли їх не лише до оселі. Їх несли до вуликів, до стайні, до курників — аби бджоли давали добрий мед, худоба не хворіла, а господарство мало силу і лад. Освячена верба ставала справжнім домашнім оберегом. Її місце було в кожному кутку хати, де гілочка стояла, доки не засохне сама. Викидати вербу вважалося гріхом — її спалювали з молитвою або зберігали до наступного року. Часто засушеними гілочками навіть малювали візерунки на печі, в якій пекли паски — ніби прикликали святість у щоденний побут. А ще вірили: якщо замочити гілочки в воді — ця вода набуває цілющої сили. Нею вмивалися, легенько били один одного по плечу, примовляючи:
«Не я б’ю, верба б’є — за тиждень Великдень! Будь здоровий, як вода, А багатий, як земля!»
У деяких селах пекли спеціальні хлібці з вербовими бруньками — їх сушили, а потім додавали до корму худобі, щоб ті були міцні та плідні. А маленьких дітей купали у відварі з вербових гілочок — для здоров’я, сили та доброго сну. Гілочки клали за образи — щоб охороняли дім від злих сил. Якщо у хаті була дівчина на порі — вербу садили на городі. Якщо прийметься — скоро весілля, бо це знак, що дівчина знайде свою долю. Так само і хлопцеві — обіцянка швидкого одруження. Вербою виводили худобу на перше весняне пасовисько, особливо на Юрія — щоб корови були плідні, телята здорові, а молоко — поживне. Обходили з нею вулики, обори, стайні. Вірили — вона притягує добру долю у кожне господарство. Свячену вербу вживали й внутрішньо: котики ковтали — щоб горло не боліло, лихоманка минала. Кидали у кашу — щоб весняна енергія перейшла до людини. Навіть брали котики з собою в поле — господар закопував їх у землю, аби хліб скоріше зійшов. Гілочками кивали у бік хмар — відводили грозу, град і бурю. А якщо десь траплялася пожежа — кидали вербу у вогонь, вірячи, що вона зменшить нищівну силу полум’я. У деяких регіонах суху, торішню вербу використовували для розпалювання печі перед випіканням пасок — щоб святковий хліб був запашним і вдався. А ще вербою обсаджували криниці — щоб вода була “пригожа та здорова”, і навіть копанки, де прали одяг — аби вберегтись від хвороб і очистити воду.
Ці традиції — не просто забави чи фольклор. Вони — вияв глибокої пошани до природи, віри у її силу, до споконвічного зв’язку між людиною й землею. Верба, що першою пускає бруньки, що не боїться весняного вітру й вологи, стала символом живої надії, захисту і благословення. У кожному куточку України — свої звичаї, свої молитви, свої віночки із вербових гілок. Але суть у них одна: вшанувати Життя, яке приходить, перемігши смерть.
Вербна неділя - фото ілюстративне з відкритих джерел
Народні прикмети на Вербну неділю: що віщує небо і серце
Наші пращури не тільки молились — вони уважно дивились у небо, вловлювали його настрій і робили висновки:
- Якщо день без заморозків — чекай щедрого врожаю фруктів.
- Сонце й штиль — літо буде тепле й спокійне.
- Вітер шаленіє — отже, влітку погода мінятиметься щодня.
- Дощить — значить, врожай буде рясним.
- Мороз — добрий знак для ярових хлібів.
- З’їси шматочок освяченої верби — залучиш удачу у справах.
- Посадиш кімнатну рослину — відкриєш двері до достатку.
- Подумки покличеш кохану людину — вона обов’язково відчує й відгукнеться серцем.
Вербна неділя — це не лише світле передвеликоднє свято. Це тиха вершина весни, де зустрічаються торжество і пророцтво, благословення і біль, пальма і верба. Це день, коли ми тримаємо в руках віття, але серцем вже торкаємось Голгофи.
«Христос іде не до трону, а на Хрест, не за славою — а заради спасіння. І ми йдемо за Ним — через весну, через вербу, через страждання — до Воскресіння», — каже Церква.
Нехай ця неділя стане для кожного з нас м’яким торканням Божої благодаті — як ніжний котик верби, що пробуджує життя. Раніше ми писали, що символізують страви на Виликодньому святковому столі.