Не секрет, що слово професійних журналістів в сучасному світі є сильною й влучною зброєю. Суть цієї професії полягає в тому, щоб донести до громадськості будь-яку важливу інформацію чи новину максимально всебічно й об’єктивно. Кидаючи виклик брехні та безпринципності, незалежні журналісти інколи ризикують опинитися в небезпеці, проте саме завдяки своїй неупередженості й принциповості вони користуються довірою й повагою суспільства.Щорічно 6 червня для всіх українських журналістів, які завжди були і є для людей джерелом правди, настає професійне свято — День журналіста України.
Взагалі поняття «журналіст» є загальним для ряду професій, адже для інформаційних програм чи друкованих ЗМІ потрібна робота одразу команди професіоналів. До її складу зазвичай входять не тільки кореспонденти, або репортери, а й оглядачі та аналітики, редактори, телеведучі або радіоведучі.
Першим в Україні вважається щотижневе видання «Gazette de Leopol», яке з’явилося у Львові в 1776 році. Воно було франкомовним, містило здебільшого політичні новини з європейських держав, які подавалися в лаконічній формі без жодних редакційних коментарів. Проіснувало це видання лише рік.
Фахових журналістів почали готувати з 1922 року в Комуністичному університеті імені Артема в Харкові, коли відкрили перший журналістський факультет журналістики, на базі якого згодом було створено Український комуністичний інститут журналістики. В українських університетах журналістські факультети почали відкривати лише після Другої світової війни.
Як виникла ідея відзначати День журналіста України?
В українських національних традиціях повага до публічного слова завжди була високою. Попри це, журналістика на території України виникла значно пізніше, ніж в країнах Європи. Це пов’язано зі специфічними політичними умовами, адже Україна довго не мала державності, а її територія була розділеною між кількома імперіями.
Провісниками власне української преси історики вважають друковані видання середини XVII століття — так звані «універсали» Війська Запорізького часів гетьманства Івана Виговського. Крім указів і законів, ці видання містили й останні новини. Проте вже на початку XVIII століття вийшов указ Петра I із забороною друкувати будь-що українською мовою, тому про розвиток журналістики в Україні ще довго не йшлося.
Перші вітчизняні видання
Першим вітчизняним виданням з проукраїнським напрямком став харківський журнал «Український вісник». Завдяки його редакторам і авторам публікацій — професорам місцевого університету, письменникам Гулаку-Артемовському, Квітці-Основ’яненку та іншим культурним діячам видання містило новини, статті з етнографії, історії та географії України, переклади й літературні твори, був навіть розділ листування з читачами. У 1825-му, через чотири роки існування, цей журнал було закрито імперською цензурою.
У Львові 1848 року почала виходити політична газета «Зоря Галицька». Серед журналістів були Яків Головацький, Антоній Петрушевич, Рудольф Мох, Йосип Лозинський та інші письменники, поети й етнографи. В Лубнах на Полтавщині у 1905 році теж з’явилася політична україномовна газета «Хлібороб», редакторами якої були брати Микола та Володимир Шемети.
В кінці XIX — на початку XX століття в центрі української журналістики були такі видатні постаті, як Іван Франко (редактор журналу «Житє і слово» та інших видань); Леся Українка (авторка багатьох публіцистичних творів, учасниця видання часопису «Народ»); Михайло Павлик (видавець журналу «Громадський друг», громадський діяч і публіцист).
Цензура
Після 1917 року кількість україномовних видань збільшилася, проте й цензура ставала дедалі жорстокішою. Чимало подій журналісти просто не мали можливості висвітлювати, наприклад, про голод 1932 – 1933 років можна було прочитати лише в закордонних газетах. Репресивна система остаточно знищила незалежну журналістику, а всі рішення щодо інформаційного простору приймало вище партійне керівництво.
В 1960-х роках для журналістів відкрилося трохи більше тем, але вони стосувалися в основному літератури та культури. Політичні й економічні новини, як і раніше, були під суворим контролем. В Україні почали виходити підпільні видання, так званий «самвидав» політичної тематики.
Кінець 1980-х — початок 1990-х років став переломним часом для українських журналістів, особливо в молодіжних періодичних виданнях, таких як «Молодь України», «Ровесник», «Молода гвардія» та редакціях молодіжних телепрограм. Відчувалася невідворотність великих змін, тому вже без страху журналісти підіймали раніше заборонені теми, наприклад, про економічні прорахунки влади чи злочини сталінського режиму. В Києві у 1989 році відкрилося кореспондентське бюро «Радіо Свобода».
Після проголошення державної незалежності постала гостра потреба в новому медіа-законодавстві, і першим законом для регуляції інформаційної сфери став закон «Про інформацію», прийнятий 2 жовтня 1992 року. За ним були прийняті й інші закони про діяльність преси, інформаційних агентств, радіо й телебачення. Здавалося б, відтепер наші журналісти мали турбуватися лише про високий професійний рівень своїх матеріалів, адже свободу слова ЗМІ було гарантовано.
Проте у вересні 2000 року країна дізналася про жорстоке вбивство Георгія Гонгадзе— засновника й редактора «Української правди». В 2001-му було вбито редактора телекомпанії «ТОР» Ігоря Олександрова, який вів журналістське розслідування зв’язків місцевих чиновників з кримінальними структурами. Вже під час Революції Гідності в 2014 році втратив життя журналіст газети «Вісті» Вячеслав Веремій, 2016-го загинув Павло Шеремет. Ці імена — лише невелика частина з більш ніж 70 журналістів, яких через професійну діяльність вбито в Україні за роки незалежності.
Наразі помітною проблемою для українських журналістів є втрата професійної неупередженості через обслуговування інтересів власників ЗМІ та пропагування їхніх політичних поглядів. До того ж професійний рівень теж не завжди на висоті — трапляються випадки оприлюднення неперевіреної інформації в гонитві за сенсацією. З іншого боку, в Україні є багато вірних професії журналістів, які проводять якісні розслідування, працюють в інтересах суспільства та не зраджують професійній етиці.