Не так шкода квартири, машини, як тих картин. Північний ГЗК працевлаштував маріупольця Олександра Малаховського

Північний комбінат став новою сторінкою трудової та мистецької біографії азовсталівця, художника Олександра Малаховського. 

Понад 20 років віддав “Азовсталі” маріуполець Олександр Малаховський. У свій час пішов шляхами батьків-металургів. Працював провідним інженером з автоматизації, а на дозвіллі відтворював індустріальне життя міста у своїх творчих роботах.

Війна докорінно змінила звичний ритм життя. Звістка про напад російської армії, як і для інших українців, стала для Олександра жахливою несподіванкою. З першого дня цех, де працював, готували до консервації. Спеціалісти з автоматизації архівували програмне забезпечення, фіксували на серверах робочу й технічну документацію, переписували всю робочу інформацію на накопичувачі. А вже з 25 лютого Олександр продовжив роботу вдома, у віддаленому режимі.

Ні картин, ні заводу

У Маріуполі вже на повну точилися бойові дії: вороги накривали окраїни міста “Градами” та “Смерчами”, наносили авіаудари. Численні пожежі та руйнування, перші жертви серед мирного населення.

- До центру міста, де ми жили, перші дні ще не діставали, - згадує Олександр Олексійович, - тому всі думали, що це ненадовго і ось-ось припиниться. Але через день усе місто вже було оточене. Віддалено з дому намагався ще якийсь час працювати - контролював деякі процеси, спостерігав за роботою обладнання. Потім втратився зв’язок. Один за одним пропали світло, вода, газ...Коли фронт підійшов впритул до центру міста, чоловік вирішив перебратися в художню майстерню цокольного поверху.

- Я член Національної спілки художників України і голова громадської організації “Ліга вільних художників ARS ALTERA”, - пояснює Олександр Малаховський. – І в нас був свій виставковий простір у торговому центрі, де близько 30-ти художників Маріуполя демонстрували свої роботи. На жаль, у перші ж дні війни вони згоріли разом із центром.

Дуже шкода картини. Вони - як діти для кожного художника. Сенс життя. Кожна з них - згадка про людей, певні події, пов’язані з виробництвом. Все ж таки 23 роки віддав “Азовсталі”...

Батьки Олександра все життя пропрацювали на комбінаті, тож його творча душа з малих літ живилася естетикою індустріального життя. Писав заводські конструктиви, велетенські печі й машини, скрубери, трубопроводи... Виробництво не відпускало й опісля роботи - і з’являлися портрети азовсталевців, мешканців міста Марії.

- Немає вже ні картин, ні заводу, - згасли вогники в очах співрозмовника. – Скільки років комбінат був натхненням в моїй мистецькій діяльності!.. Знаєте, не так шкода квартири, машини, як тих картин…

Між життям та смертю

Півтора місяця Олександр тримався попри всі жахіття “руського міру”. Квартиру змінив на майстерню, а коли в ній від вибухів повилітали вікна й двері, перебрався з друзями в підвал.

- Ми добре бачили лінію просування бойових дій з “Азовсталі”, - розповідає Олександр. – День за днем хвиля вуличних танкових боїв планомірно наближалася до наших будинків. Поступово випалювалися вулиці центральних районів міста в бік порту. Рашистські обстріли не припинялися. Вулиці виглядали десь так: покинуті підбиті танки, понівечені будинки, скрізь уламки снарядів і трупи військових і цивільних… Спостерігаючи все це, доводилося якось пересуватися, щоб набрати води. За будинком стоять танки, а ми попригинаємося і біжим, бо треба ж. Кожний день - буквально виживання, межа між життям та смертю.

На новому місці

Вибиралися з маріупольського пекла в бік так званої ДНР. Там хоча й було все зруйновано, але більш-менш спокійно. Щодня автобуси вивозили цивільних в інші міста. Пропозиції були різні - в Росію, до Криму і навіть в Європу. Олександр Олексійович вирішив їхати до Бердянська, а звідти вже вибиратися далі.

- Нам допомагали працівники Метінвесту з Запоріжжя, - з вдячністю розповідає Олександр Малаховський. - На власному транспорті вони вивозили людей організованими колонами з окупованого Бердянська. Власне, якби не вони, то я б у вільну Україну не потрапив. Всюди нас забезпечували їжею, одягом, взуттям, ночівлею.

Роботу Олександр знайшов на сайті компанії: були вакансії на підприємствах Запоріжжя та Кривого Рогу. Обрав Північний ГЗК, роботу за спеціальністю.

- Мене дуже добре прийняли, - говорить, - виділили місце в класному гуртожитку. Вода, душ, плита для приготування їжі... Все є. Допомогли з одягом та продуктами. Згодом вже знайшов собі житло, тож скоро переїду в орендовану квартиру.

Задоволений Олександр і новим колективом. Звісно, специфіка роботи на різних комбінатах своя, тож нові колеги допомагають азовсталівцю освоїти нюанси процесів гірницького виробництва. Поки обсяги виробництва знижені, якраз є час розібратися та освоїти всі тонкощі.

З чистого аркуша

Олександр Малаховський вже познайомився з головою спілки художників Кривбасу Леонідом Давиденком. Запрошують до себе маріупольця.

- Далекувато, звичайно, - дивується довжині Кривого Рогу, – але заїжджаю на чай. Мені зазвичай щастить на хороших людей. А поки у вільну годину писатиму те, що запланував на цей рік, - це здебільшого портрети.

Нових тем, пов’язаних з війною, митець поки вирішив не торкатися: треба час, щоб відійти від жахів, усвідомити реальність. Так радить і його арт-директор, художник міжнародного рівня.

- Війна ще триває. Більше за все боюся за рідних – вони знаходяться в різних частинах Маріуполя: мама - в одній, брат з родиною - в іншій. Зв’язку з ними немає.

У планах Олександра - почати в Кривому Розі все з чистого аркуша. Місто одразу сподобалося своєю особливою промисловою красою – є потенціал для творчого вираження художника, є надихаючі сюжети та люди гірничої справи. Тож мирної праці під мирним небом!

Інші історії маріупольців, які знайшли прихисток у Кривому Розі, читайте за посиланням.