Північний комбінат став новою сторінкою трудової та мистецької біографії азовсталівця, художника Олександра Малаховського.
Понад 20 років віддав “Азовсталі” маріуполець Олександр Малаховський. У свій час пішов шляхами батьків-металургів. Працював провідним інженером з автоматизації, а на дозвіллі відтворював індустріальне життя міста у своїх творчих роботах.
Війна докорінно змінила звичний ритм життя. Звістка про напад російської армії, як і для інших українців, стала для Олександра жахливою несподіванкою. З першого дня цех, де працював, готували до консервації. Спеціалісти з автоматизації архівували програмне забезпечення, фіксували на серверах робочу й технічну документацію, переписували всю робочу інформацію на накопичувачі. А вже з 25 лютого Олександр продовжив роботу вдома, у віддаленому режимі.
Ні картин, ні заводу
У Маріуполі вже на повну точилися бойові дії: вороги накривали окраїни міста “Градами” та “Смерчами”, наносили авіаудари. Численні пожежі та руйнування, перші жертви серед мирного населення.
- До центру міста, де ми жили, перші дні ще не діставали, - згадує Олександр Олексійович, - тому всі думали, що це ненадовго і ось-ось припиниться. Але через день усе місто вже було оточене. Віддалено з дому намагався ще якийсь час працювати - контролював деякі процеси, спостерігав за роботою обладнання. Потім втратився зв’язок. Один за одним пропали світло, вода, газ...Коли фронт підійшов впритул до центру міста, чоловік вирішив перебратися в художню майстерню цокольного поверху.
- Я член Національної спілки художників України і голова громадської організації “Ліга вільних художників ARS ALTERA”, - пояснює Олександр Малаховський. – І в нас був свій виставковий простір у торговому центрі, де близько 30-ти художників Маріуполя демонстрували свої роботи. На жаль, у перші ж дні війни вони згоріли разом із центром.
Дуже шкода картини. Вони - як діти для кожного художника. Сенс життя. Кожна з них - згадка про людей, певні події, пов’язані з виробництвом. Все ж таки 23 роки віддав “Азовсталі”...
Батьки Олександра все життя пропрацювали на комбінаті, тож його творча душа з малих літ живилася естетикою індустріального життя. Писав заводські конструктиви, велетенські печі й машини, скрубери, трубопроводи... Виробництво не відпускало й опісля роботи - і з’являлися портрети азовсталевців, мешканців міста Марії.
- Немає вже ні картин, ні заводу, - згасли вогники в очах співрозмовника. – Скільки років комбінат був натхненням в моїй мистецькій діяльності!.. Знаєте, не так шкода квартири, машини, як тих картин…
Між життям та смертю
Півтора місяця Олександр тримався попри всі жахіття “руського міру”. Квартиру змінив на майстерню, а коли в ній від вибухів повилітали вікна й двері, перебрався з друзями в підвал.
- Ми добре бачили лінію просування бойових дій з “Азовсталі”, - розповідає Олександр. – День за днем хвиля вуличних танкових боїв планомірно наближалася до наших будинків. Поступово випалювалися вулиці центральних районів міста в бік порту. Рашистські обстріли не припинялися. Вулиці виглядали десь так: покинуті підбиті танки, понівечені будинки, скрізь уламки снарядів і трупи військових і цивільних… Спостерігаючи все це, доводилося якось пересуватися, щоб набрати води. За будинком стоять танки, а ми попригинаємося і біжим, бо треба ж. Кожний день - буквально виживання, межа між життям та смертю.
На новому місці
Вибиралися з маріупольського пекла в бік так званої ДНР. Там хоча й було все зруйновано, але більш-менш спокійно. Щодня автобуси вивозили цивільних в інші міста. Пропозиції були різні - в Росію, до Криму і навіть в Європу. Олександр Олексійович вирішив їхати до Бердянська, а звідти вже вибиратися далі.
- Нам допомагали працівники Метінвесту з Запоріжжя, - з вдячністю розповідає Олександр Малаховський. - На власному транспорті вони вивозили людей організованими колонами з окупованого Бердянська. Власне, якби не вони, то я б у вільну Україну не потрапив. Всюди нас забезпечували їжею, одягом, взуттям, ночівлею.
Роботу Олександр знайшов на сайті компанії: були вакансії на підприємствах Запоріжжя та Кривого Рогу. Обрав Північний ГЗК, роботу за спеціальністю.
- Мене дуже добре прийняли, - говорить, - виділили місце в класному гуртожитку. Вода, душ, плита для приготування їжі... Все є. Допомогли з одягом та продуктами. Згодом вже знайшов собі житло, тож скоро переїду в орендовану квартиру.
Задоволений Олександр і новим колективом. Звісно, специфіка роботи на різних комбінатах своя, тож нові колеги допомагають азовсталівцю освоїти нюанси процесів гірницького виробництва. Поки обсяги виробництва знижені, якраз є час розібратися та освоїти всі тонкощі.
З чистого аркуша
Олександр Малаховський вже познайомився з головою спілки художників Кривбасу Леонідом Давиденком. Запрошують до себе маріупольця.
- Далекувато, звичайно, - дивується довжині Кривого Рогу, – але заїжджаю на чай. Мені зазвичай щастить на хороших людей. А поки у вільну годину писатиму те, що запланував на цей рік, - це здебільшого портрети.
Нових тем, пов’язаних з війною, митець поки вирішив не торкатися: треба час, щоб відійти від жахів, усвідомити реальність. Так радить і його арт-директор, художник міжнародного рівня.
- Війна ще триває. Більше за все боюся за рідних – вони знаходяться в різних частинах Маріуполя: мама - в одній, брат з родиною - в іншій. Зв’язку з ними немає.
У планах Олександра - почати в Кривому Розі все з чистого аркуша. Місто одразу сподобалося своєю особливою промисловою красою – є потенціал для творчого вираження художника, є надихаючі сюжети та люди гірничої справи. Тож мирної праці під мирним небом!
Інші історії маріупольців, які знайшли прихисток у Кривому Розі, читайте за посиланням.