Увага! Матеріал може містити шокувальні факти та кадри, врахуйте це перед прочитанням, будьте обережними з чутливими фрагментам.
Він сказав родині, що рушає в гори, а сам пішов на війну, адже дуже важко переживав вторгнення росіян. Історія Миколи Андреюка, морпіха з позивним "Храм" - символ невимовної мужності й самовідданості. Її розповіла журналістка Даша Гришина та видання "Вечірній Київ".
Читайте також: На Криворіжжі провели в останню путь полеглого Захисника Олександра Великого
Микола, родом з багатодітної сім'ї з Дніпропетровщини, пройшов довгий і тернистий шлях від звичайного працівника кар'єру до відважного бійця, який добровільно вирушив на війну.
"Микола був найвідповідальнішим зі всіх. Як старший брат він завжди носився всюди зі мною. Так було до тих пір, поки я не вийшла заміж. Час від часу я з братами крали мотоцикл в батька та їхали на гульки, натомість Микола завжди був удома. Він любив бути осторонь від цього всього, любив бути на самоті", наводять журналісти спогади Ніни, сестри героя.
У школі майбутній воїн навчався старанно, а вчителі його ставили в приклад молодшим Андреюкам, каже сестра. Наголошує: він був винятково добрим, жертвував усім заради близьких людей. Тугу ховав за усмішкою, аби нікого не обтяжувати своїми проблемами. Життя Миколи завжди було пронизане самопожертвою заради інших — спершу заради родини, а потім заради своєї країни. Працював у Кривому Розі на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті. Видобував руду - тяжко працював в карʼєрі.
Фото "Вечірній Київ"
Не маючи власної сім'ї, Микола вирішив присвятити себе захисту своїх близьких і України. Попри всі спроби рідних повернути його до цивільного життя, він залишився вірним своєму обов'язку. У 2022 році, на початку повномасштабної війни, Микола був серед тих, хто боронив Маріуполь.
«Він мав їхати в гори, дуже любив мандрувати безкрайніми лісами. Нам сказав, що взяв відпустку та вирушив у Карпати. Я так собі й думала. Згодом він телефоном попросив передати якісь речі, документи. Сказав, що сам їх забрати не може, хіба аж через рік. Я спочатку не зрозуміла. Прийшла додому, розповіла це чоловікові, і він мені сказав, що напевно Микола пішов на війну…», — цитує "Вечірній Київ" сестру Миколи.
Фото "Вечірній Київ"/сестра Ніна
Воювати чоловік пішов задовго до повномасштабного вторгнення, продовжував контракти з Нацгвардією, а потім перевівся 501 батальйону 36-ої окремої бригади морської піхоти. У 2021 році воїн на псевдо «Храм» отримав серйозне поранення — ворожа куля застрягла в його легені. Щоб її дістати, лікарі мали видалити частину органу. До того ж Микола страждав на мікоз легенів, спричинений роботою на кар'єрі, що ускладнювало йому дихання. Через це його планували списати зі служби. Сам Микола вже був готовий повернутися до цивільного життя. Однак усе змінилося після слів одного з побратимів, і Микола вирішив залишитися в армії. Однак все змінило нарікання побратима, мовляв, у країні біда, а люди списуються — Микола не пішов з війська.
Попри відсутність підкріплення і важкі умови, він залишався непохитним. У травні того року його взяли в полон, де він зазнав жахливих тортур, але не зламався. Всіма силами намагався триматися за життя та не видавати важливу інформацію ворогам. Його терпіння й стійкість викликали лють у російських катів, але він до останнього залишався вірним Україні.
«В одній кацапській групі я побачила відео, на якому був Микола. Це були кадри, де росіяни забирають їх у полон, орієнтовно 4 квітня 2022 року. На ньому не було обличчя, він був пригнічений. Микола розумів, що на нього чекає чергове пекло цієї війни…», — плачучи говорить Ніна.
З 2022 по 2024 рік про Миколу не було жодної інформації. Де саме він перебуває, в якому слідчому ізоляторі, в якому місті та в яких умовах — залишалося загадкою. Лише на початку 2024 року, після чергового обміну військовополоненими, Ніні зателефонував десантник Сергій Мудрий.
Фото "Вечірній Київ"/Сергій Мудрий
«Його часто водили на допити. Він був гранатометником, у росіян до них «особливе» ставлення. Били електричним шокером, тортури могли тривати по 40 хвилин. Окрім того, били і сильно. Як наслідок, у нього опухла права нога. Ліва нога худенька була, а права нога була настільки збільшена, що не поміщалась у штани. Увесь час Микола терпів та мовчав. Росіяни не розуміли, чому всі кричать від болю, а Микола мовчав. Від того били ще сильніше…», — цитує Даша Гришина слова Серігя Мудрого.
Спочатку Сергій та Ніна вважали, що Микола ще живий. Проте, Микола загинув у полоні, а його тіло ще не поховане. Родина бореться за можливість гідно попрощатися з героєм, який віддав своє життя за свободу країни. Його виявили в київському морзі. Ніна з чоловіком та Сергієм Мудрим, який разом із Миколою Андреюком сидів в одній камері поїхали до Києва на упізнання. Вони підтвердили, що тіло Миколи. Але до сьогодні столичні слідчі й досі не можуть віддати тіло Героя, аби гідно поховати на Батьківщині, йде 11 місяць, як він знаходиться в морзі.
Фото "Вечірній Київ"
«Моє ДНК збіглося з його, і нам вже мали влітку цього року віддавати тіло. Але раптом, вже як я мала їхати забирати, слідча сказала, що має перевірити чи збіжиться ДНК матері… Скоро буде рік з дня загибелі мого брата, а він і досі не може знайти місце спочинку», — зітхає Ніна.
Ця історія є свідченням того, наскільки високу ціну платять українські воїни за нашу свободу. Водночас, вона закликає нас не забувати тих, хто ще не повернувся додому, і продовжувати боротьбу за справедливість та мир. Раніше ми писали: український Гомер поетичного кіно - до 130-річчя Олександра Довженка.