Український Vogue зібрав 10 книжок 10 авторів-модерністів, чиї імена й тексти були спотворені або заборонені росією. Це тексти різних жанрів, періодів, тем, а об’єднує їх те, що всі їхні автори й авторки так чи інакше були репресовані росіянами: цензуровані, заборонені й вилучені з дискурсу, іноді навіть фізично знищені.

Таку добірку зібрали “Vogue UA” разом зі співавторками подкасту про культуру “Наразі без назви” Анастасією Євдокимовою і Богданою Неборак.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА “БОЯРИНЯ, 1910

“Та й осоружна ж ся мені Москва!” — вигукує героїня драматичної поеми “Бояриня” Лесі Українки. За це текст не потрапляє до академічного зібрання творів авторки 1970 років. Леся Українка належала до великої тріади українських класиків, яких радянська влада просто не могла викреслити з національного канону. Тому Лесю Українку — її образ та корпус її текстів — використали в ідеологічній боротьбі. Авторка несподівано стала марксисткою й перекладачкою “Капіталу”, а її “незручні” твори й фрагменти листів — просто-таки вилучила цензура. До них належить і драматична поема “Бояриня”, яка розповідає історію української дівчини, що одружилася з боярином, котрий служить у московського царя. Текст демонструє культурну вищість України й описує різницю між життям українських та російських жінок, віддаючи перевагу першому як значно вільнішому й модернішому.


ЛЮДМИЛА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА “МРІЯ”, 1887

Серед її пращурів  — козацька верхівка, батько  — Михайло Старицький, класик української літератури, автор відомої драми “За двома зайцями”, дядько — композитор Микола Лисенко. З дитинства Людмилу готували до громадської діяльності, а не оберігання домашнього вогнища. У 20-х роках XX століття Людмила завідувала літературним салоном у Києві, де збиралися кола молодих митців. Проте в 1941-му вона потрапить під “зачист” київських інтелектуалів перед приходом гітлерівців.

Новела “Мрія” виходить в альманаху жіночої прози “Перший вінок”. Головна героїня “Мрії” звертається до минулого (аж до римлян), щоби зрозуміти, як змінити жіноче питання в теперішньому. Адже Людмила Старицька-Черняхівська (як і всі авторки “Першого вінка”) не приймала тези: “Ти жінка… і вузька твоя стежка у світовому просторі!”. До речі, твори Людмили Старицької-Черняхівської досі не мають гарних видань.

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО “ЗАПИСКИ КИРПАТОГО МЕФІСТОФЕЛЯ”, 1917

Стаття про Володимира Винниченка — це ще один зацензурований текст Лесі Українки в часи СРСР. Але й сам Винниченко як ключовий гравець національно-визвольної боротьби, який опісля виступив з критикою Сталіна щодо умисного Голодомору в Україні, також десятиліттями був не доступний читачам. Хоча літературні твори письменника — це блискуче модерністське читво, а сам Винниченко був автором бестселерів, якими зачитувалися українською і в перекладах.

“Закоханий у Київ, я блукаю по зелених, кучерявих, шепотливих його вулицях”, — говорить успішний адвокат Яків Михайлюк, якого й називають кирпатим Мефістофелем. Закоханість, пристрасть, зрада, флірт, спокуса — кожну ноту любовних стосунків іронічно й глибоко препарує Винниченко в цьому всуціль київському романі.



МИКОЛА ЗЕРОВ “КАМЕНА”, 1924

Добірка строгих досконалих сонетів і перекладів римської поезії дає змогу скласти портрет Миколи Зерова, ключової постаті першої половини XX ст., професора київського університету, поета, редактора, упорядника й перекладача. Саме коло Миколи Зерова здійснить перше впорядковане видання Лесі Українки, на яке опиралися впорядники 2021 року. Їх знають як київських неокласиків — людей, уважних до традиції, історії, знання, творців виняткового інтелектуального рівня. Більшість із цього товариства загине або буде змушена змінити естетику й писати на славу радянського буття, сам Микола Зеров поруч із найяскравішими голосами свого часу загине від розстрілу російською кулею в 1937 році в Карелії. Навіть у таборі суворого режиму Зеров не полишає справи свого життя — перекладу античної літератури українською мовою.

У книжці “Камена” ви зустрінете поважного Горація, гавань давньої Олександрії, Орфея й Евридіку та інших античних, які, словами Зерова, проникають на вулиці Києва.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ “ПОВІСТЬ ПРО САНАТОРІЙНУ ЗОНУ”, 1924

Хвильовий жив і працював у Харкові, його останнє помешкання було в будинку “Слово”. У кооперативному будинку у формі літери “С” всі квартири належали письменникам, адже «слово» — головний робочий інструмент літераторів. Після арешту свого друга-письменника, мешканця будинку “Слово” Михайла Ялового й подорожі Харківщиною, де Хвильовий побачив Голодомор на власні очі, письменник розчарувався в комуністичних ідеалах і можливості вільно творити в Радянській Україні й покінчив життя самогубством. Він належить до авторів “Розстріляного відродження”, тож його твори впритул до 90-х видавали лише в еміграції.

“Повість про санаторійну зону” — це історія Анарха, який приїжджає в санаторій, але з якого ні він, ні будь-хто інший уже ніколи не вийде. Навколо — звичайні пацієнти й медсестри, а ще чекісти, які відстежують кожне написане та сказане слово. Світ санаторійної зони прекрасний і розслаблений, тут може відбутися все — як-от курортний роман. Проте навіть сексапільна Мая може виявитися чекісткою.


ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ “МІСТО”, 1928

Письменників забороняли, а сліди їхнього існування стирали. З 1931 року одного за одним арештовували мешканців письменницького будинку “Слово” у Харкові — з 66 квартир репресії зачепили 40. Після арешту їх відряджали в місця, звідки ніхто вже не повертався, зокрема до Соловецького табору (глибока й холодна північ Росії). 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох разом з Лесем Курбасом, Миколою Зеровим, Миколою Кулішем розстріляли й Валерʼяна Підмогильного. Чим могли нашкодити люди, які писали про красу, природу та міста? Своїм бажанням писати українською та надзвичайним літературним талантом.

Автобіографічний, урбаністичний, київський текст. Сільський хлопець Степан Радченко переїжджає до великого міста. Він відчуває тривогу, шукає себе, зустрічає різних жінок, відвідує концерти. Ми гуляємо сучасним Києвом і можемо уявити за сусіднім столиком кав’ярні на Хрещатику з кавою та тістечком героя роману “Місто”.


ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ “ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ”, 1928

Один з найзагадковіших героїв історії української літератури — Віктор Домонтович, він же Віктор Петров, він же Віктор Бер. У цієї постаті багато облич та імен й не менше амплуа — письменник, літературний критик, філософ, а ще радянський розвідник та німецький офіцер. З одного боку, він входив у коло київських неокласиків, яких очолював Микола Зеров, а з іншого — мав роман із Софією Зеровою (дружиною Миколи). Петров-Домонтович служив на КДБ, але жодного соцреалістичного твору не написав.

“Дівчина з ведмедиком”, як і роман “Місто” Валерʼяна Підмогильного — інтелектуальний психологічний роман. Вчитель Іполіт Миколайович проводить приватні лекції для сестер Лесі та Зіни. Одна з дівчат — старанна, інша — постійно провокує запитаннями й приносить на заняття ведмедиків. Звісно ж, Іполіт Миколайович закохується в Зіну та вирішує одружитися, проте, що насправді потрібно молодій та амбітній Зіні?


ІВАН БАГРЯНИЙ “ТИГРОЛОВИ”, 1944

Іван Багряний також мав квартиру в будинку “Слово”. А далі — арешт, увʼязнення, втеча, Друга світова війна та причетність до ОУН/УПА. Радянська влада за ним гналася, проте так і не наздогнала. Найвідомішою книжкою про радянські табори є, мабуть, “Архіпелаг Гулаг” Олександра Солженіцина 1973 року, який приніс авторові Нобелівку, проте на 30 років раніше з’явилися аж два автобіографічні твори про ув’язнення в радянських таборах українського письменника Івана Багряного: 1944 — роман “Тигролови”, а 1950 — “Сад Гетсиманський”.

“Тигролови” — роман про мужність, витримку, нескореність. Григорій Многогрішний — людина в тоталітарному суспільстві, 25-річний хлопець, засуджений каральною системою на 25 років. Він розуміє, що його шанс вистрибнути з потяга, залишити ешелон смерті — один з тисячі. І навіть якщо ти зістрибнеш — то навколо нещадна російська тайга.


ІГОР КАЛИНЕЦЬ “ВІДЧИНЕННЯ ВЕРТЕПУ”, 1967

Ігор Калинець, поет-модерніст і дисидент, як і багато українських митців, став жертвою радянського режиму й 1972-го отримав типовий для шістдесятників вирок: шість років ув’язнення в таборах суворого режиму й три роки заслання. Його дружину Ірину Стасів-Калинець засудили за правозахисну діяльність на аналогічний термін кількома місяцями раніше. У той час, коли дружина була вже за ґратами, поет пише: “коли ти не є доносом на поета / то що ти тоді поезіє”. Ці слова матеріалізуються: формальним приводом до затримання Калинця стає закордонна публікація його книги віршів “Поезії з України”.

Калинцева книжка “Відчинення вертепу” не була опублікована в радянські роки через цензуру, та саме вона глибоко й філологічно розвінчує режим, занурюючи читача в українську традицію. Сам Калинець пише про себе, що “виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості й „Розстріляного відродження“. Мій вчитель — Богдан Ігор Антонич”.

ГРИЦЬКО ЧУБАЙ “П’ЯТИКНИЖЖЯ”, 2013

“П’ятикнижжя” — це книжковий проєкт Соломії Чубай, доньки модерніста Грицька Чубая, яка зібрала татових друзів — художників, поетів, музикантів і просто талановитих митців, котрі захоплюються Чубаєм. За життя жодна книжка Чубая не була опублікована. Презентація видання культового автора відбулася на подвір’ї львівського музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”, де в радянський час на початку 70-х на допити приводили й самого Чубая. Грицько Чубай обирає для життя Львів і захоплюється цим містом. Друзі згадують, що вдома Чубай мав портрети трьох найбільших поетів світу: Томаса Стернза Еліота, Езри Паунда й Грицька Чубая. Юрій Андрухович пише, що Чубай залишив нам “неперевершений талант згуртовувати довкола себе талановитих і сміливих”.

Чубай — це універсальний сильний поет, слова якого пояснюють конфлікт особистості й тоталітарної системи й відкривають особливий погляд на світ:

“Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть, щонайважче — у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін…”