Російська пропаганда десятиліттями намагалася закріпити тезу, що індустріальний розвиток сходу України є виключно заслугою радянської влади. Проте реальна історія української важкої промисловості почалася значно раніше — ще до більшовицької окупації. Галузь пережила імперські часи, дві світові війни, радянську націоналізацію, економічні кризи незалежності та нинішню повномасштабну війну з Росією.
Про це йдеться в матеріалі “Громадського”.
У лютому 2022 року роботу був змушений зупинити один із флагманів української металургії — комбінат «Запоріжсталь», заснований майже століття тому. Російські війська підійшли надто близько до міста. Уже за місяць підприємство частково відновило роботу, повернувши людей до цехів. Водночас два гіганти галузі в Маріуполі — «Азовсталь» і комбінат імені Ілліча — спершу були зруйновані обстрілами, а потім захоплені окупантами. Інші заводи й нині працюють у прифронтових умовах, під обстрілами та в умовах нестабільної економіки, залишаючись опорою для країни.
Чому індустріальний центр сформувався саме в Україні
Відповідь на це питання лежить буквально на поверхні — на геологічній мапі. Схід і центр України мають унікальну концентрацію корисних копалин. Донбас — поклади кам’яного та бурого вугілля, Криворіжжя — залізна руда, Нікопольський басейн — марганець. Саме ці компоненти є основою класичного виробництва сталі.
Як пояснює керівник GMK Centre Станіслав Зінченко, не так багато країн у світі мають такі запаси магнетитової залізної руди — якісної й зручної для металургії. В Україні склався природний «трикутник» ресурсів: вугілля, залізо та марганець. Це створювало всі передумови для формування потужної сталеливарної держави.
Перші великі родовища вугілля та залізної руди на Донеччині відкрили ще наприкінці XVII — на початку XVIII століття. Проте тривалий час регіон залишався малорозвиненим: не було залізниці, інфраструктури й капіталу. Ситуація почала змінюватися у другій половині XIX століття завдяки західним інвесторам.
Юзівка: початок великої індустрії
У 1869 році британський підприємець Джон Г’юз заснував металургійне виробництво на Донеччині поблизу родовищ залізної руди. Так з’явився Юзівський завод — перше велике сталеливарне підприємство на території сучасної України. Обладнання для нього доставляли волами, адже залізниці ще не існувало.
Наприкінці XIX століття завод уже випускав чавун і сталь, а навколо нього виросло робітниче місто Юзівка — майбутній Донецьк. Тут працювали тисячі людей, формувався новий індустріальний центр.
У 1895 році на заводі коваль Олексій Мерцалов викував зі сталевої рейки знамениту пальму — монолітну скульптуру, яка отримала нагороду на Всесвітній виставці в Парижі у 1900 році й стала символом донецької металургії.
На початку XX століття Юзівський завод став найбільшим виробником чавуну та сталі в Російській імперії, мав власне локомотивне господарство й був центром промислового розвитку регіону. Паралельно зводилися Макіївський, Єнакіївський, Алчевський, Харцизький та інші заводи. Значну роль відігравали бельгійські інвестори, які привозили не лише капітал і технології, а й робочу силу — десятки тисяч бельгійців оселилися на Донбасі.
Радянська індустріалізація та післявоєнне відновлення
Після встановлення радянської влади всі підприємства були націоналізовані. Відновлення після Першої світової та громадянської війни тривало роками. Паралельно створювали нові заводи — у Кривому Розі, Запоріжжі, на Донбасі.
У 1929 році розпочалося будівництво «Запоріжсталі» — одного з найбільших металургійних комбінатів у Європі. Сьогодні це підприємство займає 550 гектарів — площу, еквівалентну майже восьми сотням футбольних полів. Навколо заводів зводили цілі міста для робітників.
Друга світова війна практично знищила галузь: заводи були зруйновані, обладнання — вивезене до Німеччини. Відбудова в 1940–1950-х роках відбувалася поспіхом, із застарілими технологіями та кадровим дефіцитом. Попри це Україна знову стала одним із центрів чорної металургії Європи.
Незалежність, занепад і адаптація
Наприкінці радянського періоду галузь почала втрачати динаміку: шахти не модернізувалися, працівникам затримували зарплати, зростала аварійність. Після 1991 року підприємства перейшли у приватну власність. Частина з них збанкрутіла, але більшість змогли адаптуватися до ринкових умов і відновити виробництво.
Читайте також: У Кривому Розі на Північному ГЗК Метінвесту втілюють кращі світові практики автоматизованих систем управління
До 2013 року в Україні працювали 12 великих металургійних комбінатів. Країна входила до десятки найбільших виробників сталі у світі та експортувала продукцію більш ніж у 80 країн. Основними ринками були ЄС, Китай і США. Галузь залишалася експортно орієнтованою, зокрема у сегменті напівфабрикатів.
Удари війни: 2014 і 2022 роки
Початок російської агресії у 2014 році став першим серйозним ударом: були зруйновані або окуповані Донецький і Алчевський металургійні заводи, «Луганськтепловоз», «Кримський титан». Україна втратила більшість шахт кам’яного вугілля, а логістику довелося перебудовувати буквально з нуля.
Якщо у 2013 році країна виробляла 32,7 млн тонн сталі, то у 2018-му — лише 21 млн тонн. Це означало втрату третини обсягів.
Повномасштабне вторгнення 2022 року завдало ще більшого удару. Маріупольські комбінати, які забезпечували понад 40% української сталі, були втрачені. Через блокаду морських портів експорт майже зупинився. Виробництво впало до 6 млн тонн на рік.
Лише у 2024 році, після запуску морського коридору, ситуація частково стабілізувалася: виробництво зросло до 7,5 млн тонн, експорт залізної руди — до 33,7 млн тонн, чавуну — до 1,3 млн тонн.
Галузь під тиском тарифів і без системної політики
У 2024 році гірничо-металургійний сектор забезпечив 7,2% ВВП України. Попри війну, у галузь інвестували 650 млн доларів — майже п’яту частину всіх промислових інвестицій.
Втім, серйозною проблемою стали тарифи. Вартість електроенергії в Україні в окремі періоди перевищувала європейські показники в кілька разів. Якщо раніше електрика становила 5–7% собівартості, то нині — до 20%. Підприємства працюють у збиток, утримуючи виробництво й персонал.
Експерти наголошують: держава поки не проводить системної промислової політики, на відміну від країн ЄС, які напряму підтримують свою металургію субсидіями та фіксованими тарифами.
Кадрова криза та пошук рішень
Війна спричинила гострий дефіцит кадрів. Тисячі металургів пішли до ЗСУ, частина виїхала за кордон. У Групі Метінвест чисельність персоналу скоротилася вдвічі — до 50 тисяч осіб, «АрселорМіттал Кривий Ріг» втратив чверть працівників.
Кожне робоче місце в металургії підтримує сотні робочих місць у суміжних галузях, тож підприємства намагаються втримати персонал навіть за мінімального завантаження.
У відповідь на кадровий голод компанії запускають прискорені освітні програми. Наприклад, у Метінвест Політехніці можна за два роки здобути фахову освіту без НМТ і одразу працевлаштуватися. Випускникам пропонують роботу не лише на виробництві, а й в інженерних та управлінських підрозділах.
Раніше ми писали: HR-проєкти Групи Метінвест увійшли до фіналу престижної міжнародної премії International Brilliance Awards, що відзначає видатні досягнення у сфері бізнесу, управління персоналом та корпоративних трансформацій. Це визнання підтверджує статус Метінвесту як відповідального роботодавця, який інвестує у розвиток людей, корпоративну культуру та інновації навіть в умовах повномасштабної війни.